ІНСТИТУТ ДЕМОГРАФІЇ ТА СОЦІАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ НАН УКРАЇНИ
ФОНД НАРОДОНАСЕЛЕННЯ ООН
ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ НАРОДОНАСЕЛЕННЯ 2009
Додаткова інформація
Представлення результатів дослідження «Аналіз виконання Україною Програми Дій Міжнародної конференції з народонаселення і розвитку протягом 15 років»
Цього року виповнюється п’ятнадцять років з часу проведення Міжнародної конференції з народонаселення і розвитку (МКНР), яка була організована Фондом Народонаселення ООН й демографічним відділом Департаменту ООН з аналізу економічної і соціальної інформації та політики, і відбулась 5-13 вересня 1994 р. в Каїрі. Підсумком роботи конференції стала прийнята її учасниками Програма дій у царині народонаселення і розвитку, принципи та основні положення якої стали орієнтиром для формування соціально-демографічної політики більшості країн світу на двадцятирічний період (до 2015 р.). Соціально-демографічна ситуація в Україні, яка у період проведення МКНР стрімко загострювалась, і через півтора десятиліття потому лишається вельми складною й неоднозначною.
Хоча «піки» кризових проявів у відтворенні населення й соціальних процесах припали переважно на середину-кінець 1990-х років, а в поточному десятилітті на тлі економічного зростання 2000-2008 рр. було досягнуто зламу певних негативних тенденцій (щодо рівня життя населення, шлюбно-сімейних процесів та народжуваності, деяких демографічних наслідків асоціальних явищ тощо), однак у цілому значення низки демографічних показників (як-от: середньої тривалості життя та окремих показників репродуктивного здоров’я, народжуваності, природного убутку населення й ін.), а також індикаторів соціального середовища та стану довкілля в Україні лише «повернулись» до рівня, зафіксованого на момент проведення МКНР, тобто траєкторія їх змін за це п’ятнадцятиріччя нагадувала «коливання маятника», без вагомих прогресивних зрушень й досягнення більш високого рівня.
Роки, що минули у поточному десятиріччі, ознаменувались в Україні певною активізацією соціально-демографічної політики, посиленням уваги до проблем відтворення населення. За цей період країною було у цілому досягнуто певних успіхів у подоланні абсолютної бідності й злиденності населення, поліпшенні становища на ринку праці, стабілізації шлюбно-сімейної ситуації й покращенні умов дітородної діяльності населення, у скороченні міграційних втрат. Мав місце певний прогрес і у справі скорочення смертності немовлят та дітей, поліпшенні стану репродуктивного здоров’я населення, досягненні ґендерного паритету у суспільстві, у покращанні становища літніх осіб. Разом з тим за цей період в Україні не було досягнуто відчутних позитивних змін у динаміці бідності сільського населення, у зоні високого ризику бідності продовжували лишатися сім’ї з дітьми, зберігся феномен «бідності працюючих», значними залишалися масштаби малозабезпеченості й низькодоходності, посилилось розшарування населення за рівнем матеріальної забезпеченості, надто повільно скорочується розрив у доходах
чоловіків і жінок. Україна вирізняється вельми низькими стандартами оплати праці. За сприятливі роки економічного зростання не відбулось позитивних зрушень у професійному складі зайнятого населення, не було ліквідовано освітньо-професійні диспропорції.
Та найбільш глибокі й задавнені проблеми в країні і дотепер мають місце саме у царині здоров’я й життєзбереження населення, де щодо багатьох індикаторів «накопичилось» значне відставання від європейських взірців та проголошених на національному рівні орієнтирів. Відсутність помітного прогресу у цілому за досліджуваний період, а подеколи – й поглиблення негативних тенденцій стосуються насамперед таких проблем як поширення соціально небезпечних захворювань в Україні (ВІЛ/СНІД, туберкульоз), висока передчасна смертність (насамперед чоловіків) та чоловіча надсмертність у цілому, «архаїчна» структура причин смерті з високою часткою екзогенної складової.
Саме у посткаїрський період в Україні закладалися основи формування соціально-демографічної політики нашої держави. Зусилля по формуванню засад національної демополітики значно активізувалися вже у роки економічного зростання в країні (2000-2008 рр.). Було прийнято Стратегію демографічного розвитку України на 2006-2015 рр. як пріоритетну державну програму. У поточному десятилітті реалізовувалась також низка державних соціальних програм, спрямованих на вирішення різноманітних проблем у царині відтворення населення й людського розвитку. Однак попри певні докладені зусилля, у вирішенні далеко не всіх гострих соціально-демографічних проблем сьогодення в Україні вдалося забезпечити істотне просування, що, поряд із чинниками системного характеру, не в останню чергу пов’язано також з недоліками формування й реалізації власне соціально-демографічної політики. Серед таких слід насамперед назвати: превалювання «пожежно-рятівних» заходів у соціально-демографічній політиці на шкоду її активній складовій, спрямованості на перспективу; вплив на діяльність у царині народонаселення і розвитку притаманного Україні політичного популізму; використання переважно інфляційних факторів–джерел збільшення соціальних виплат; відсутність правильно обраних пріоритетів при фінансуванні й реалізації цільових комплексних програм (у т.ч. відсутність, у ряді випадків, окремого цільового фінансування на їх здійснення); декларативний характер низки соціальних програм, непослідовність в їх реалізації; брак комплексності та координації дій при вирішенні соціально-демографічних проблем.
Огляд дослідження «Трансформація інституту сім’ї в Україні»
Опитування населення дітородного віку в Україні було проведено у квітні 2009 р. Центром «Соціальний моніторинг» за підтримки Фонду Народонаселення ООН. На його основі фахівцями Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ здійснено дослідження ролі шлюбу та сім’ї у системі життєвих цінностей, особливостей сімейного складу населення
дітородного віку, розподілу обов’язків у сім’ях, сімейних стосунків, проблем утримання і виховання дітей і дітородних орієнтацій, оцінки населенням демографічної політики тощо.
Дослідження підтвердило виключно вагому роль сім’ї, дітей, сімейного добробуту, взаємодопомоги та довіри між членами сім’ї у системі життєвих цінностей осіб дітородного віку. Сімейний спосіб життя в Україні збережено.
Серед осіб віком від 15 до 50 років більшість проживає у сімейних домогосподарствах, найчастіше (майже 60%) ― в нуклеарних сім’ях (шлюбна пара з дітьми або без дітей). Лише 5,5% осіб дітородного віку представлено тими, хто проживає самотньо, така ж частка припадає на складні багатопоколінні сім’ї, кожна восьма особа дітородного віку відноситься до сім’ї, де шлюбна пара проживає з одним із батьків подружжя та (або) іншим родичем, двоє з кожних п’ятнадцяти респондентів ― представники неповних сімей з дітьми.
За даними дослідження, у 60% домогосподарств респондентів проживають неповнолітні діти; у кожному четвертому – діти віком 18 років і старше. При цьому 68% сімей з неповнолітніми дітьми – однодітні і лише у 4,5% цих сімей виховується троє або більше дітей. Немала частина дітей виховується у неповних сім’ях, а кожна десята з сімей респондентів, у яких проживають неповнолітні діти, це реструктуровані сім’ї, що утворились внаслідок повторного шлюбу, і де дітей виховує вітчим або мачуха. За результатами аналізу самооцінок респондентів із неповнолітніми дітьми щодо матеріального становища їх сімей, найкращим воно є у нуклеарних сімей, де проживають лише діти і їх батьки, а найбільш матеріально незахищеними є неповні сім’ї.
Як показали результати опитування, особи, які проживають самотньо, вирізняються у цілому нижчим ступенем вдоволеності своїм життям, аніж сімейні особи, а також дещо меншою прихильністю до основних сімейних цінностей. Більшість пошлюблених респондентів у цілому задоволені своїм шлюбом, однак при цьому частка найбільш позитивних оцінок власного шлюбу зменшується із збільшенням «шлюбного стажу» (особливо після 5 років шлюбного життя), а відтак ― збільшується частота намірів щодо розлучення.
Мікроклімат у своїй сім’ї більшість респондентів оцінює позитивно. Переважна більшість опитаних вважають, що стосунки у їх родині дружні або скоріше дружні, ніж конфліктні, лише 5% – скоріше конфліктні, ніж дружні, і лише 1% – конфліктні. Аналіз відповідей респондентів, які проживають у сім’ях різних типів, свідчить, що дещо більшою мірою конфліктність поширена у неповних сім’ях, а найменшою ― у нуклеарних сім’ях.
Дослідження дало змогу визначити, чи поширені в країні сім’ї патріархальні (головою є чоловік) чи егалітарні. Більше половини респондентів із складу подружніх пар (52%) зазначили, що головою сім’ї є чоловік, однак 40% вказали, що чоловік і дружина все вирішують спільно (можна вважати, що це егалітарні сім’ї) і лише у 8% головою виступає дружина. За даними опитування, більш ніж у 60% сімей із подружньою парою годувальником є чоловік, у третині сімей – обидва члени подружжя, менш ніж у 5% – дружина. Цікавим є той факт, що у селах більшою виявилась частка сімей, де годувальниками виступають обидва члени подружжя, ніж у містах, де частіше у цій ролі виступає чоловік. Дослідження ще раз підтвердило, що основна робота по
веденню домашнього господарства, догляду за дітьми тощо лягає на плечі жінки. Майже у 70% сімей респондентів дружина є основним виконавцем хатньої роботи: приготування їжі, прибирання, прасування, прання, догляд за дітьми. Чоловіки виконують ледве не у повному обсязі лише обов’язки по ремонту (дрібному побутовому і житла) і майже нарівні з дружинами беруть участь у визначенні „курсу сімейного життя” – плануванні і веденні сімейного бюджету, відпустки, вирішенні питань накопичення коштів.
Результати обстеження показали також, що в Україні доволі поширеною є допомога старшого покоління (бабусь, дідусів) у догляді за онуками та в їх вихованні, а також періодична (нерегулярна) матеріальна допомога батькам з боку родичів по утриманню дітей в сім’ях.
Найкращою формою виховання дітей дошкільного віку респонденти визнали виховання вдома у поєднанні з перебуванням дитини у дитячому дошкільному закладі неповний день.
Дітородні орієнтації в Україні репрезентують такі усереднені показники: середня бажана кількість дітей за оцінками респондентів – 1,96 (для чоловіків), 2,00 (для жінок); середнє заплановане число дітей – 1,78 (чоловіки) та 1,75 дит. (жінки).
При цьому понад 3/5 респондентів вважають, що в ідеалі у сім’ї має бути двоє дітей, близько 23% ідеальною кількістю дітей називають одну, кожен восьмий респондент як ідеальну обстоює сім’ю з трьома дітьми і лише дещо більше 1,5% виступають за сім’ю з чотирма і більше дітьми.
Основними перепонами для народження бажаного числа дітей якнайбільше респондентів вважають недостатність матеріального забезпечення, другою за числом «набраних голосів» є відсутність житлових умов, але вагомими перепонами є також «бажання досягти успіхів у кар’єрі» та брак часу для виховання дітей (через професійне навантаження). Вплив вагомої одноразової допомоги при народженні на свої дітородні плани визнала 1/8 опитаних.
Обстеження продемонструвало значну поширеність епізодичної матеріальної допомоги респондентів своїм літнім батькам та їх допомоги у веденні домашнього господарства.
Найбільша частка опитаних визнала кращим варіантом проживання батьків і їх дорослих дітей окремо, але недалеко (територіально).
Дослідження «Демографічні чинники бідності в Україні»
Проблемі дослідження демографічних чинників бідності приділяється неабияка увага в міжнародних дослідженнях – починаючи з 60-х років минулого століття проводилися серйозні наукові дослідження впливу демографічних характеристик на рівень доходів домогосподарства.
Особливо популярними такі дослідження стали з другої половини 1990-х років, коли в країнах колишнього соціалістичного табору розпочалися ринкові перетворення, що спровокували загострення соціальних проблем.
Загальновідомо, що не тільки в Україні, а і в інших країнах перехідної економіки, спостерігається тісний зв’язок між демографічними характеристиками населення та ризиками настання бідності. За умов, коли більшість населення споживає на рівні, нижчому за середньосуспільні стандарти, до групи ризику потрапляють особи зі специфічними демографічними характеристиками. При цьому демографічні чинники подекуди виходять на передній план серед інших факторів, що впливають на рівень матеріального добробуту родини та на ситуацію з бідністю.
Для характеристики ситуації з бідністю в Україні особливого значення набуває проблема визначення профілів бідності, тобто тих категорій населення чи домогосподарств, які найбільше підпадають під дію негативних факторів і мають показники бідності, значно вищі за середні по країні.
Сьогодні в Україні єдиною інформаційною базою для досліджень бідності виступає обстеження умов життя домогосподарств. Але дані цього обстеження не можуть дати вичерпної інформації стосовно ситуації з бідністю в регіонах внаслідок недостатньої репрезентативності. До речі, аналогічні обстеження в інших країнах також не забезпечують репрезентативність даних для дослідження бідності на регіональному рівні.
Намагання визначити показники бідності на субрегіональному рівні – на рівні адміністративних районів, обласних центрів та міст обласного підпорядкування – стає практично нездійсненною задачею внаслідок відсутності відповідної інформаційної бази.
В цій роботі побудовано „карти бідності” України за даними Всеукраїнського перепису населення на основі визначення найбільш впливових чинників української бідності.
Тобто, на першому етапі за даними обстеження умов життя домогосподарств України визначається внесок найбільш впливових факторів у формування сукупності бідного населення, будується спеціальна модель залежності загального показника бідності від значень показника по окремим типам домогосподарств з визначеними характеристиками. На другому етапі, дані перепису населення щодо складу домогосподарств з відповідними характеристиками групуються таким чином, як передбачено моделлю, за кожним адміністративним районом та містом. Третій етап передбачає розрахунок рівня бідності для кожної адміністративної одиниці.
Побудована таким чином „карта бідності” дає унікальну можливість, принаймні раз на десять років, визначити зони бідності не тільки на карті України в обласному розрізі, а й в середині кожного регіону країни.
Запропонована методика протягнення даних перепису населення на міжпереписний період дозволяє визначити зони поширення бідності в будь-якому часовому інтервалі. Проте, надійність отриманих даних є нижчою, і вони можуть використовуватися з певними обмеженнями.
Міжнародна конференція з народонаселення та розвитку Міжнародна конференція з народонаселення та розвитку проходила з 5 по 13 вересня 1994 року. Конференція була скликана за підтримки Організації Об'єднаних Націй і організована секретаріатом, що складався з Відділу з питань народонаселення Департаменту аналізу економічної й соціальної інформації й політики ООН та ФН ООН. Це була найбільша міжурядова конференція з питань народонаселення та розвитку, що коли-небудь проводилася. На ній були присутні 11 000 зареєстрованих учасників з урядів країн, спеціалізованих агенцій та організацій ООН, міжурядових та неурядових організацій та ЗМІ. Представники більш ніж 180 держав взяли участь у переговорах для розробки Програми Дій в галузі народонаселення й розвитку на наступні 20 років. Програма Дій, яка була ухвалена 13 вересня 1994 р., підтримує нову стратегію, що, в свою чергу, підкреслює зв’язок між народонаселенням і розвитком і більше зосереджується на потребах індивідуумів (жінок і чоловіків), аніж на досягненні загальних демографічних цілей. Ключовим аспектом цього нового підходу є надання прав і більших можливостей жінкам через розширений доступ до навчання й медичного обслуговування, розвиток навичок та зайнятість, і через всебічне залучення жінок до політики — процесів прийняття рішень на всіх рівнях. Дійсно, одним з найбільших досягнень Каїрської конференції стало визнання необхідності надати жінкам більше прав на власний вибір, що є важливим саме по собі і як ключ до поліпшення якості життя для кожного. Одна з першочергових цілей Програми Дій полягає в тому, щоб зробити планування родини загально доступним до 2015 року, що є частиною розширеного підходу до репродуктивного здоров'я і прав. Цей підхід також включає цілі, що стосуються освіти, особливо для дівчаток, і зменшення материнської і дитячої смертності. Він також містить питання, що стосуються населення; навколишнього середовища й сфери споживання; родини; внутрішньої й міжнародної міграції; запобігання й контролю розповсюдження ВІЛ/СНІД; технологій, наукових досліджень; і партнерства з неурядовим сектором. Програма Дій надає оцінку національних ресурсів і необхідної міжнародної допомоги та закликає уряди забезпечувати доступність цих ресурсів. Програма Дій ґрунтується на Всесвітньому плані дій з питань народонаселення, який був прийнятий на Всесвітній конференції з питань народонаселення в Бухаресті в 1974 р., і рекомендаціях, прийнятих на Міжнародній конференції з народонаселення в Мехіко в 1984 р. Вона також ґрунтується на результатах Всесвітнього самміту щодо дітей (1990), Конференції ООН з питань навколишнього середовища й розвитку (1992), і Всесвітньої конференції з прав людини (1993). У свою чергу, головні акценти МКНР були підтверджені на Всесвітньому самміті з питань соціального розвитку та на 4-тій Всесвітній конференції в прав жінок, які проводилися у 1995 році. Країни переконалися в необхідності включення проблем населення в усі стратегії розвитку, і необхідності заходів, спрямованих на усунення гендерної нерівності, насильства та нанесення каліцтв жінкам в наслідок народних традицій. Наведені нижче цілі в чотирьох сферах на наступні 20 років викладені у Програмі Дій: 1 – Загальна освіта "Окрім досягнення мети про загальну початкову освіту в усіх країнах до 2015 року, країни гарантують якнайшвидше забезпечення можливостей доступу до середньої та вищої освіти для жінок та дівчаток, а також до професійно-технічної освіти та професійних курсів, беручи до уваги необхідність удосконалення рівня освіти." 2 – Зниження смертності дітей та немовлят "...Країни повинні намагатися знизити рівень смертності немовлят та дітей віком до 5 років на 1/3, або на 50-70% на 1000 пологів до 2000 року, беручи до уваги особливості та ситуацію в кожній країні. До 2005 року країни з середнім показником рівня смертності повинні зменшити рівень смертності немовлят до 50 на 1000 пологів та дітей у віці до 5 років — до 60 на 1000 живих. До 2015 року всі країни мають прагнути до зменшення смертності немовлят (менш ніж 35 на 1000 пологів) та дітей у віці до 5 років (менше 45 дітей на 1000 живих). Країни, які досягнуть цих показників раніше, повинні намагатися зменшити смертність ще більше." 3 — Зниження материнської смертності "Країни мають прагнути до значного зменшення рівня материнської смертності до 2015 року: зменшення материнської смертності вдвічі з 1990 до 2000 року та ще вдвічі — до 2015 р. Реалізація цих цілей для країн з різними показниками материнської смертності на 1990 р. буде дещо різнитися. Країни з середнім показником повинні зменшити показник смертності до менше, ніж 100 смертей на 1000 пологів, та до 2015 року — менше, ніж 60 смертей на 1000 пологів. Країни з найбільшим показником материнської смертності повинні досягнути зниження материнської смертності до 2005 року до 125 смертей на 100,000 пологів та до 2015 року – до 75 смертей на 100,000 пологів. Однак, всі країни повинні зменшити рівень захворювань та материнської смертності до такого рівня, щоб це вже не являло собою суспільну проблему охорони здоров’я. Відмінність показників серед країн та географічних регіонів соціально-економічних та етнічних груп повинна бути скорочена." 4 – Доступ до послуг з репродуктивного та статевого здоров’я, включно з плануванням сім’ї "Всі країни повинні боротися, щоб зробити доступними послуги з репродуктивного здоров’я через загальну систему охорони здоров’я для всіх людей відповідного віку якнайшвидше, але не пізніше 2015 року. Охорона репродуктивного здоров’я в рамках загальної системи охорони здоров’я, серед іншого, включає: консультування з планування сім’ї, інформацію, освіту, та послуги; освіту та послуги щодо передпологового догляду, безпечні пологи та післяпологовий догляд; належне лікування безпліддя; аборти як визначено в параграфі 8.25, включаючи запобігання абортів та керування наслідками аборту; лікування інфекцій органів репродуктивної системи; хвороб, що передаються статевим шляхом; і інформацію, освіту й консультування відповідно щодо людської сексуальності, репродуктивного здоров'я та відповідального батьківства. Можливість скористатись послугами планування сім’ї, подальша діагностика та лікування ускладнень під час вагітності, пологів та абортів, безпліддя, інфекцій органів репродуктивної системи, раку молочної залози та органів репродуктивної системи, інфекцій, які передаються статевим шляхом, включаючи ВІЛ/СНІД, мають завжди бути доступними для населення. Рішуче засудження згубних дій, таких як каліцтво жіночих статевих органів, має стати невід’ємним компонентом загальної системи охорони здоров’я, включаючи програми з охорони репродуктивного здоров’я."
